Автопортрет у класичній традиції в контексті розширення меж реалістичної репрезентації

Анотація

У статті запропоновано осмислення феномену автопортрету в живописі Відродження та маньєризму в контексті виходу за межі суто репрезентативної функції – реалістичного відтворення зовнішності портретованого. У цьому ракурсі автопортрет вперше розглянуто як спробу художників вийти з тіні – представити себе засобами живопису у двох вимірах – фізичному (тілесному) та духовному (особистісному). Дане дослідження акцентує увагу на тому, що міметична природа класичного мистецтва, яка спиралась на дзеркальне відображення дійсності, наслідування форм натури, навіть у такому жанрі, як портрет, не обмежувала здатність і прагнення художника розширювати межі сприйняття твору,  трансформувати реальність відповідно до власних задумів. Такі художники, як Дюрер, Ян ван Ейк, Мікеланджело, Парміджаніно пишались своєю віртуозною майстерністю у «засвоєнні» реальності, своїми талантами ілюзорно наслідувати  природу. І водночас, вони підіймали статус митця від ремісника до самодостатнього й незалежного віртуоза, що обрав власний шлях зростання (Мікеланджело, Ян ван Ейк), інтелектуала, обранця Бога (Дюрер), творця небаченого раніше (Парміджаніно). Усвідомленням своєї виключної ролі, свого власного способу бачення митці заклали підґрунтя для формування в подальшому теорії щодо митця-творця, мистецтва як самодостатньої творчості, крайнім виразом чого у модерністів стала ідея творення «ex nihilo». Розкрито також, що спершу митці включали автопортрет у композиції своїх релігійних творів, що виконувало, в тому числі, роль своєрідного підпису роботи, підтвердження того, що твір виконаний зображеним на ньому художником, а вже в ХVI ст.  автопортрет остаточно стає «повноправним», повноцінним різновидом портретного живопису. Дослідження спиралось на міждисциплінарний підхід,  метод мистецтвознавчого аналізу та іконографічний метод.