Автопортрет у класичній традиції в контексті розширення меж реалістичної репрезентації

  • Руслана Іванівна БЕЗУГЛА Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України
Ключові слова: автопортрет, реалістичний живопис, класичні традиції, реалістична репрезентація, творчість, Відродження, маньєризм

Анотація

У статті запропоновано осмислення феномену автопортрету в живописі Відродження та маньєризму в контексті виходу за межі суто репрезентативної функції – реалістичного відтворення зовнішності портретованого. У цьому ракурсі автопортрет вперше розглянуто як спробу художників вийти з тіні – представити себе засобами живопису у двох вимірах – фізичному (тілесному) та духовному (особистісному). Дане дослідження акцентує увагу на тому, що міметична природа класичного мистецтва, яка спиралась на дзеркальне відображення дійсності, наслідування форм натури, навіть у такому жанрі, як портрет, не обмежувала здатність і прагнення художника розширювати межі сприйняття твору,  трансформувати реальність відповідно до власних задумів. Такі художники, як Дюрер, Ян ван Ейк, Мікеланджело, Парміджаніно пишались своєю віртуозною майстерністю у «засвоєнні» реальності, своїми талантами ілюзорно наслідувати  природу. І водночас, вони підіймали статус митця від ремісника до самодостатнього й незалежного віртуоза, що обрав власний шлях зростання (Мікеланджело, Ян ван Ейк), інтелектуала, обранця Бога (Дюрер), творця небаченого раніше (Парміджаніно). Усвідомленням своєї виключної ролі, свого власного способу бачення митці заклали підґрунтя для формування в подальшому теорії щодо митця-творця, мистецтва як самодостатньої творчості, крайнім виразом чого у модерністів стала ідея творення «ex nihilo». Розкрито також, що спершу митці включали автопортрет у композиції своїх релігійних творів, що виконувало, в тому числі, роль своєрідного підпису роботи, підтвердження того, що твір виконаний зображеним на ньому художником, а вже в ХVI ст.  автопортрет остаточно стає «повноправним», повноцінним різновидом портретного живопису. Дослідження спиралось на міждисциплінарний підхід,  метод мистецтвознавчого аналізу та іконографічний метод.

Посилання

1. Берд М. 100 ідей, що змінили мистецтво. Київ: ArtHuss, 2019. 208 c.
2. Міщенко І. Автопортрет в мистецтві Буковини ХХ-ХХІ століття. Collection of scientific papers «SCIENTIA». 2022. №. August 5. Сс. 185–187.
3. Пономаренко М. «Автопортрет» Миколи Глущенка 1923 року: в дзеркалі Відродження. Український мистецтвознавчий дискурс. 2023. № 2. С. 84–90.
4. Романенкова Ю. XVI століття як «батьківщина» автопортрету: передумови виникнення, світоглядні засади. Молодий вчений. 2015. Вип. 9 (24). С. 109–118.
5. Романенкова Ю. Феномен маньєризму у мистецтві Європи XVI – початку XVII ст.: до питання про походження стилю. АРТ-платФОРМА, 2021. Вип. 1(3). С. 259–293.
6. Сімферовська А. Від атрибуту до алегорії: львівські автопортрети Одо Добровольського. Вісник Львівської національної академії мистецтв. 2017. №. 34. С. 218–231.
7. Татаркевич В. Історія шести понять: Мистецтво. Прекрасне. Форма. Творчість. Відтворництво. Естетичне переживання. Київ: Юніверс, 2001. 368 с.
8. Carbon C. C. Universal principles of depicting oneself across the centuries: from renaissance self-portraits to selfie-photographs. Frontiers. 2017.
URL: http://surl.li/mktghx
9. Chapman H.P. Self-Portraiture 1400-1700. A Companion to Renaissance and Baroque Art. Edited by Babette Bohn and James M. Saslow. West Sussex: Wiley-Blackwell, 2013. Pр. 189-209.
10. Hall J. The Self-Portrait: A Cultural History. London: Thames & Hudson. 2014. 288 p.
11. Rebel E. Self-portraights. Köln: Taschen. 2022. 96 p.
12. Woods-Marsden J. Renaissance Self-Portraiture: The Visual Construction of Identity and the Social Status of the Artist Hardcover. Yale: Yale University Press, 1998. 296 р.
13. Zollner F., Thoenes C., Popper T. Michelangelo: Complete Works. Köln: Taschen. 2007. 768 p.
Опубліковано
2024-09-30
Розділ
ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦЬКІ ПРАКТИКИ