Історична герменевтика в апробації паралелей «Ренесанс – ХХ сторіччя»

Анотація

Мета даного дослідження – на матеріалі співвіднесення соціо-культурних моделей зазначених епох, художньо-творчих та спеціально музичних їх проявлень апробувати висунуту гіпотезу метафізичної причетності названих часово-історично різних етапів  людської еволюції до спільних ознак, термінологічно відміченим як «Ренесанс – неоренесанс». Наукова новизна дослідження визначена унікальністю запропонованих узагальнень, у тому числі на матеріалах, які вперше подані у відповідному ракурсі в запропонованих історичних зіставленнях, втілюючи принципи історичної герменевтики. Методологічна  основа дослідження – герменевтичний метод, компаративний аналіз фактологічних даних, інтонаційно-лінгвістичний ракурс музикознавства, як то має місце в працях О. Лосєва, П. Вагнера, Б. Асаф’єва та інших видатних  дослідників. У  вигляді підсумкових узагальнень приведених апробацій-описів пластів мистецтва Ренесансу і неоренесансно орієнтованого ХХ ст., відмічається наступне: по-перше, архетиповість меси-пасіону і мадригала-шансона для типологічного ключа ренесансної творчості – і їх же піднесення у ХХ ст. на заміну архетиповості оперного жанру в музиці Нового часу; по-друге,  панування ліричного, адраматичного в принципі, мислення надіндивідуального значення в музиці, що визначило архетипові вираженість духовних (месса-містерія-пасіон) чи  пограничних духовне-світське (мадригал, мотет) як для Ренесансу, так і для ХХ ст.; по-третє – вираженість постаті композитора у творчості, проте в ракурсі “роботи в жанрі” для Ренесансу і з використанням позакомпозиційних параметрів сонористики-алеаторики для ХХ ст., в цілому, базисність для обох порівнюваних епох цифрово-математичного ракурсу трактування музичнх закономірностей; по-четверте,   поліфонізм-гетерофонія як основа музично-фактурних ознак, на відміну від епохи гармонії у музиці Нового часу і, взагалі, проявлення єдиності теоретико-наукової і творчо-практичної діяльностей у дусі “системи Леонардо да Вінчі”, відміченої              П. Валері в якості показника “відродження Відродження” для неоренесансного розуміння сутності ХХ ст. Сказане апробує висунуту паралель “Ренесанс – неоренесанс ХХ ст.”.